як ран≥ше п≥дкреслювалос¤, форма держави, будучи системним ¤вищем, реал≥зуЇтьс¤ в формах державно-територ≥ального устрою, державного правл≥нн¤ та механ≥змах пол≥тичного режиму. ћи вже зТ¤сували, що форма державно-територ≥ального устрою визначаЇтьс¤ територ≥ально-пол≥тичною орган≥зац≥Їю держави, правовим статусом територ≥й та розпод≥лом владних повноважень м≥ж центром ≥ рег≥онами.
„им же визначаЇтьс¤ форма державного управл≥нн¤? ¬она залежить в≥д пор¤дку формуванн¤ вищих орган≥в державноњ влади, њх правового статусу та сп≥вв≥дношенн¤ м≥ж ними. ќтже, за своЇю сутн≥стю Ц форма державного правл≥нн¤ Ц це певний спос≥б орган≥зац≥њ державноњ влади в крањн≥, що визначаЇтьс¤ њњ джерелами, пор¤дком формуванн¤ ≥ правовим статусом вищих орган≥в влади та обумовлюЇ њх структуру, принципи взаЇмод≥њ ≥ сп≥вв≥дношенн¤ сфер компетенц≥њ кожного з них.
‘орми державно-територ≥ального устрою та державного вр¤дуванн¤ в≥дображають важлив≥ елементи в орган≥зац≥њ державноњ влади. јле т≥льки њх анал≥з ще не даЇ можливост≥ зТ¤сувати вс≥ суттЇв≥ ознаки пол≥тичноњ природи ≥ характеру сучасних держав в ус≥й њхн≥й р≥зноман≥тност≥. ќск≥льки форми правл≥нн¤ ≥ державно-територ≥ального устрою дають у¤вленн¤ переважно про структурно-орган≥зац≥йний аспект зд≥йсненн¤ влади, тобто про зовн≥шн≥й вираз державност≥. ѕрийоми ж ≥ методи функц≥онуванн¤ влади, њњ внутр≥шн≥ механ≥зми та принципи можуть бути розкрит≥ через зТ¤суванн¤ типу пануючого в держав≥ пол≥тичного режиму, ¤кий можна визначити ¤к спос≥б функц≥онуванн¤ державноњ влади, певну систему метод≥в ≥ прийом≥в њњ зд≥йсненн¤, що маЇ так≥ ¤к≥сн≥ характеристики: ставленн¤ орган≥в державноњ влади до правових п≥дстав своЇњ д≥¤льност≥, принципи њњ взаЇмов≥дносин з громад¤нським сусп≥льством, можливост≥ дл¤ реал≥зац≥њ людських прав ≥ пол≥тичних свобод у сусп≥льств≥, правовий статус особистост≥.
≤стор≥¤ знаЇ численн≥ р≥зновиди пол≥тичних режим≥в ¤к способ≥в зд≥йсненн¤ влади: аристократ≥ю, пол≥тею, деспот≥ю, ол≥гарх≥ю тощо. —учасна типолог≥¤ пол≥тичних режим≥в була запропонована в 1982 роц≥ в≥домим англ≥йським пол≥тологом ѕ. ”ошбурном, ¤кий вважав за доц≥льне под≥лити њх на дв≥ велик≥ групи: демократичн≥ ≥ недемократичн≥ режими, характеристика ¤ких буде дана у цьому ≥ наступному розд≥лах.
“ерм≥н Ддемократ≥¤Ф (грец. - народовладд¤) Ї одним з найб≥льш розповсюджених ≥ багатозначних пон¤ть ¤к пол≥тичноњ теор≥њ так ≥ пол≥тичноњ практики. ¬ самому широкому значенн≥ демократ≥¤ розгл¤даЇтьс¤ ¤к система функц≥онуванн¤ ≥ розвитку сусп≥льства в ц≥лому, ¤к спос≥б веденн¤ сусп≥льних справ ≥ критер≥й оц≥нки процес≥в, ¤к≥ в≥дбуваютьс¤ в ньому.
–азом з тим демократ≥¤ розгл¤даЇтьс¤ ¤к ≥деал сусп≥льного устрою, що базуЇтьс¤ на певн≥й систем≥ ц≥нностей (свободи, пол≥тичноњ р≥вност≥, народного суверен≥тету, поваги до прав людини тощо). ѕеретворюючись ≥з св≥тогл¤дного ≥деалу в ц≥л≥ пол≥тичноњ д≥¤льност≥ демократ≥¤ набуваЇ ознак громадського руху (нац≥онально-демократичного, соц≥ально-демократичного, л≥берально-демократичного тощо). “ерм≥н Ддемократ≥¤Ф вживаЇтьс¤ також дл¤ означенн¤ типу будь-¤кого обТЇднанн¤, що функц≥онуЇ на засадах р≥вност≥ своњх член≥в, пер≥одичноњ виборност≥ кер≥вних орган≥в та прийн¤тт¤ р≥шень б≥льш≥стю (парт≥йна, профсп≥лкова, виробнича та ≥нша демократ≥¤).
≤ нарешт≥, демократ≥¤ розгл¤даЇтьс¤ ¤к певний спос≥б орган≥зац≥њ ≥ функц≥онуванн¤ державно-владноњ сфери, ¤к форма державного ладу, заснована на участ≥ громад¤н в процес≥ прийн¤тт¤ р≥шень через пр¤ме народовладд¤ ≥ делегуванн¤ свого суверен≥тету представницьким органам, при ¤к≥й гарантуютьс¤ права ≥ свободи особистост≥ та меншин забезпечуЇтьс¤ право громад¤н на контроль за д≥¤льн≥стю владних структур, реал≥зуютьс¤ принципи представництва ≥нтерес≥в вс≥х сусп≥льних груп.
ѕон¤тт¤ Увлада народуФ (демократ≥¤) вперше було застосовано у —тародавн≥й √рец≥њ дл¤ означенн¤ певноњ форми вр¤дуванн¤ громад¤н у невеликих м≥стах Ц державах (пол≥сах). ѕочатки демократичного вр¤дуванн¤ прийн¤то повТ¤зувати з реформами —олона у VI стол≥тт≥ до н. е. та найб≥льше нам в≥домо про аф≥нську демократ≥ю час≥в ѕер≥кла (490 Ц 429 рр. до н.е.). ќсновн≥ риси античноњ демократ≥њ показан≥ в таблиц≥ 8.1.
ѕочинаючи з XVII Ц XVIII стол≥ть нашого часу, коли починають формуватис¤ сучасн≥ нац≥ональн≥ держави, у¤вленн¤ про демократ≥ю суттЇво зм≥нюЇтьс¤. —таре розум≥нн¤ демократ≥њ ¤к самовр¤дуванн¤, що вимагало невеликих пол≥тичних одиниць, не могло знайти застосуванн¤ в державних обТЇднанн¤х з величезними територ≥¤ми ≥ багаточисельним населенн¤м. ¬их≥д з ц≥Їњ суперечност≥ дозволили знайти сформульован≥ французькими просв≥тител¤ми XVIII ст. концепц≥њ сусп≥льного договору та народного суверен≥тету. «г≥дно з ¤кими п≥зн≥ше сформувалис¤ сучасн≥ у¤вленн¤ про демократ≥ю ¤к форму правл≥нн¤, при ¤к≥й владний суверен≥тет народу реал≥зуЇтьс¤ ¤к через пр¤ме народовладд¤ так ≥ через делегуванн¤ владних повноважень представницьким органам.
“аблиц¤ 8.1.
–иси античноњ демократ≥њ
|
- ¬икористанн¤ механ≥зм≥в пр¤моњ демократ≥њ ”с≥ громад¤ни пол≥са мали право ≥ були зобовТ¤зан≥ брати участь у прийн¤тт≥ р≥шень з важливих дл¤ держави питань на м≥ських зборах. |
|
- √ромад¤ни брали також участь у зд≥йсненн≥ правосудд¤ та адм≥н≥стративних функц≥й у державних установах. ÷≥ посади зам≥щалис¤ на виборн≥й основ≥ або шл¤хом жеребкуванн¤ √ромад¤нин м≥г займати одну й ту ж посаду лише прот¤гом року ≥ один раз за своЇ житт¤. |
|
- ѕринцип р≥вност≥ та свободи громад¤н виводивс¤ з њхнього членства в дан≥й громад≥ ≥ був п≥дпор¤дкований њњ сп≥льним ≥нтересам. ”¤вленн¤ про будь ¤к≥ ун≥версальн≥ людськ≥ чи пол≥тичн≥ права були в≥дсутн≥. |
|
- ћон≥стичне у¤вленн¤ про на¤вн≥сть сп≥льного громадського ≥нтересу та про його гармон≥йне поЇднанн¤ з особистими ≥нтересами громад¤н ставило вимогу одностайност≥ при прийн¤тт≥ р≥шень. ‘ракц≥йн≥сть ≥ ≥накомисленн¤ засуджувалис¤ ≥ каралис¤ острак≥змом Ц в≥длученн¤ в≥д громади. |
|
- √ромад¤нство було вузьким. ¬оно обмежувалос¤ кор≥нним (у другому покол≥нн≥) в≥льним населенн¤м чолов≥чоњ стат≥ даного м≥ста Ц держави. |
|
- ƒемократ≥¤ була маломасштабною ≥ не поширювалас¤ на ≥нш≥ м≥ста. |
«≥ зм≥нами розм≥р≥в ≥ структури обТЇкта демократ≥њ (по¤ва сучасних держав) в≥дбуваютьс¤ глибок≥ зм≥ни в њњ ≥нститутах ≥ практиц≥. јмериканський пол≥толог –. ƒал, зокрема вказуЇ на наступн≥:
—утн≥сним елементом сучасноњ демократ≥њ стало представництво. Ќарод необовТ¤зково сам маЇ приймати р≥шенн¤. ¬≥н делегуЇ свою волю виборним уповноваженим представникам, ¤к≥ в≥дстоюють його ≥нтереси на державному р≥вн≥.
–озм≥ри демократичноњ держави з представницькою формою правл≥нн¤ мають перспективу необмеженого зростанн¤.
ћехан≥зми пр¤моњ демократ≥њ, нав≥ть у в≥дносно малих державах, в≥др≥зн¤ютьс¤ обмеженою сферою застосуванн¤ (за вин¤тком де¤ких крањн, наприклад Ўвейцар≥¤).
–озмањт≥сть сусп≥льного житт¤, що непр¤мо повТ¤зана з розм≥рами держав, стала сприйматис¤ ¤к норма, що спри¤ло подоланню властивого античн≥й демократ≥њ мон≥стичних у¤влень про Їдиний загальнонародний ≥нтерес та Їдину волю.
онфл≥кти ≥нтерес≥в здобули визнанн¤ ¤к неминуче ≥ природне ¤вище.
ѕол≥тичний плюрал≥зм було визнано принципом функц≥онуванн¤ вс≥Їњ пол≥тичноњ системи.
–озширенн¤ ≥ндив≥дуальних прав стало характерною ознакою сучасних представницьких демократ≥й, ¤к≥ д≥стали назву л≥берально-демократичних систем.
¬иникла пол≥арх≥¤ Ц сучасна форма демократ≥њ.
Ќа думку –. ƒала, ус≥ ц≥ в≥дм≥нност≥ разом вз¤т≥ становл¤ть сутн≥сть сучасноњ демократичноњ держави, ¤ка р≥зко контрастуЇ з давн≥ми ≥деалами ≥ попередньою практикою демократичного вр¤дуванн¤. јкценти робл¤тьс¤ на ≥ндив≥дуальних правах, що стало насл≥дком ¤к зрослих розм≥р≥в держави, так ≥ визнанн¤ неминучост≥ плюрал≥зму ≥ конфл≥кту ≥нтерес≥в. ¬ короткому виклад≥ в≥дм≥нност≥ м≥ж античними та сучасними у¤вленн¤ми про демократ≥ю наведен≥ в таблиц≥ 8.2.
“аблиц¤ 8.2.
ќсновн≥ в≥дм≥нност≥ м≥ж античною та сучасною демократ≥Їю
|
јнтичний пол≥с (м≥сто - держава) |
—учасна нац≥ональна держава |
|
ѕр¤ма демократ≥¤ (безпосередн¤ участь громад¤н у прийн¤тт≥ р≥шень) |
ѕредставницька демократ≥¤ (делегуванн¤ повноважень обраним представникам народу, ¤к≥ виражають його ≥нтереси ≥ приймають р≥шенн¤). |
|
ћало масштабна демократ≥¤, що розповсюджуЇтьс¤ т≥льки на дане Дм≥сто-державуФ |
ƒемократ≥¤, що поширюЇтьс¤ на складн≥ ≥ необмежен≥ за розм≥рами нац≥ональноњ чи багатонац≥ональноњ держави. |
|
ћон≥стичне у¤вленн¤ про сусп≥льний ≥нтерес та його гармон≥йне поЇднанн¤ з ≥нтересами особи. |
¬изнанн¤ множинност≥ ≥нтерес≥в ≥ множинност≥ виникненн¤ конфл≥кт≥в ¤к норми сусп≥льного житт¤. |
|
ќдностайн≥сть у прийн¤тт≥ р≥шень ≥ засудженн¤ фракц≥йност≥, острак≥зм ¤к зас≥б покаранн¤ ДнезгоднихФ. |
ѕол≥тичний плюрал≥зм ≥ поЇднанн¤ права б≥льшост≥ за прийн¤тт¤ р≥шень з захистом прав меншост≥ та окремого ≥ндив≥да на власну позиц≥ю. |
|
ќсоба Дрозчин¤Їтьс¤Ф в громад≥, њњ свобода ототожнюЇтьс¤ з членством у громад≥. |
¬изначенн¤ автономност≥ особи ≥ захист њњ персональних прав. |
ѕрот¤гом ’≤’ Ц ’’ ст. розвиток демократичноњ теор≥њ прив≥в до формуванн¤ трьох основних концепц≥й демократ≥њ: теор≥њ учасницькоњ (партисипаторноњ) демократ≥њ, теор≥њ ел≥тарноњ демократ≥њ та теор≥њ плюрал≥стичноњ демократ≥њ, характеристика ¤ких буде дана п≥зн≥ше.
ѕол≥тичний плюрал≥зм, визнанн¤ множинност≥ ≥нтерес≥в сусп≥льних груп та автономност≥ особи, необх≥дност≥ захисту њњ ≥ндив≥дуальних прав ≥ пол≥тичних свобод обумовлюють особливост≥ метод≥в ≥ прийом≥в функц≥онуванн¤ пол≥тичноњ влади в сучасних демократ≥¤х. јле це не заперечуЇ на¤вност≥ сп≥льних кор≥нних рис, що притаманн≥ демократичним пол≥тичним режимам. як≥ ж це ознаки, що визначають демократизм режиму, його здатн≥сть забезпечувати вплив народу на прийн¤тт¤ ≥ зд≥йсненн¤ державних пол≥тичних курс≥в, гарантувати певний, довол≥ високий р≥вень особистоњ свободи та пол≥тико-правову р≥вн≥сть громад¤нам?
Ќайпершою ознакою демократ≥њ Ї визнанн¤ суверенност≥ народу ¤к Їдиного джерела влади. Ќародний суверен≥тет реал≥зуЇтьс¤ через пр¤ме народовладд¤ Ц безпосередню участь громад¤н в розробц≥ ≥ прийн¤тт≥ пол≥тичних р≥шень (народн≥ ≥н≥ц≥ативи, референдуми, плеб≥сцити, участь у виборах) та делегуванн¤ владних повноважень представницьким ≥ виконавчим структурам;
—уверенн≥сть народу про¤вл¤Їтьс¤ також у можливост≥ зм≥нити ур¤д без застосуванн¤ сили, проведенн¤м вибор≥в. ¬ демократичних сусп≥льствах влада народжуЇтьс¤ т≥льки з вибор≥в. ”р¤д утворюЇтьс¤, в≥дправл¤Їтьс¤ у в≥дставку, пер≥одично зам≥нюЇтьс¤ безпосередньо волею виборц≥в, або обраним ними представницьким органом.
¬ибори мають бути регул¤рними, загальними, чесними ≥ конкурентними. „есн≥сть вибор≥в забезпечуЇтьс¤ на¤вн≥стю механ≥зм≥в, ¤к≥ створюють барТЇри дл¤ виборчих мах≥нац≥й; п≥дтасувань; р≥вн≥ ф≥нансов≥ можливост≥; однаковий доступ до засоб≥в масовоњ ≥нформац≥њ; громадський контроль за ходом вибор≥в та п≥драхунком њх результат≥в. онкуренц≥¤ забезпечуЇтьс¤ на¤вн≥стю багатопарт≥йноњ системи, гарантованими можливост¤ми дл¤ пол≥тичних парт≥й, громадських орган≥зац≥й, груп ≥ окремих громад¤н в≥льно виставл¤ти ≥ п≥дтримувати своњх кандидат≥в та контролювати х≥д голосуванн¤ ≥ п≥драхунку голос≥в.
онкуренц≥¤ пол≥тичних сил реал≥зуЇтьс¤ не лише п≥д час здобутт¤ влади, але й при њњ зд≥йсненн≥. ѕринцип змагальност≥ забезпечуЇтьс¤ через легал≥зац≥ю пол≥тичноњ опозиц≥њ. ¬ сусп≥льств≥ дос¤гаЇтьс¤ згода стосовно того, що переможець на виборах не використовуЇ владу дл¤ усуненн¤ з пол≥тичноњ сфери тих, хто програв вибори. ќпозиц≥¤, в свою чергу, зобовТ¤зуЇтьс¤ поважати право переможц≥в приймати р≥шенн¤, нав≥ть ¤кщо вони не узгоджуютьс¤ з њх погл¤дами. “обто, мова йде про ло¤льну (системну) опозиц≥ю.
Ўироке застосуванн¤ методу пол≥тичного компром≥су; ставленн¤ орган≥в влади до факту ≥снуванн¤ опозиц≥њ ¤к до нормального ¤вища сусп≥льного житт¤.
онкурентн≥сть в боротьб≥ за владу та можлив≥сть контролю за д≥¤льн≥стю владних структур забезпечуЇ в≥льна преса, ¤ка гарантуЇ альтернативн≥сть ≥нформац≥њ та можлив≥сть висловленн¤ р≥зних ставлень, оц≥нок, критики нав≥ть найвищих посадових ос≥б у держав≥.
ћ≥ра демократичност≥ режиму визначаЇтьс¤ гарант≥¤ми прав ≥ свобод людини, пол≥тико-правовим статусом особистост≥, захищеност≥ ≥ндив≥да, м≥рою набутт¤ ним рис громад¤нина. «аконодавче гарантуванн¤ прав ≥ свобод людини ≥ громад¤нина обмежуЇ всевладд¤ держави.
¬≥дносини м≥ж народом ≥ обраними ним представниками базуЇтьс¤ на основ≥ контролю (переважно електорального), дов≥ри, конституц≥йного обмеженн¤ компетенц≥њ орган≥в влади, њњ невтручанн¤ у справи громадського сусп≥льства.
¬агомою рисою демократ≥њ Ї висловлене через вибори волеви¤вленн¤ б≥льшост≥. ѕроте право б≥льшост≥ на прийн¤тт¤ р≥шень треба поЇднувати з захищен≥стю меншост≥, ¤ка повинна мати право стати б≥льш≥стю.
ќзнакою демократ≥њ Ї також широке громад¤нство ≥ достатньо високий р≥вень участ≥ населенн¤ в пол≥тиц≥.
”загальнюючи вищесказане сл≥д ще раз наголосити, що обовТ¤зковими атрибутами сучасних демократ≥й Ї пол≥тична ≥ правова р≥вн≥сть, гарант≥¤ особистих прав ≥ свобод, правова захищен≥сть особи та меншин, забезпеченн¤ представництва ≥нтерес≥в ус≥х соц≥альних груп, легальн≥сть орган≥зованоњ опозиц≥њ.
ѕор≥вн¤льний анал≥з демократичних режим≥в та притаманних њм форм правл≥нн¤ складаЇ важливий напр¤мок сучасноњ пол≥толог≥њ. ¬агомий внесок у його розвиток зробив голадський пол≥толог ј. Ћ≥йпхарт. …ому належить, зокрема, спроба типолог≥зац≥њ демократичних режим≥в та визначенн¤ найб≥льш придатних моделей демократ≥њ ≥ форм вр¤дуванн¤ дл¤ молодих демократичних держав. ¬≥н в≥дн≥с крањни, в ¤ких демократичн≥ режими про≥снували неперервно 50 ≥ б≥льше рок≥в (з к≥нц¤ другоњ св≥товоњ в≥йни), до стаб≥льних демократ≥й. «г≥дно п≥драхунк≥в ј. Ћ≥йпхарта у 1980 роц≥ таких держав нараховувалос¤ 21 (див. табл. 8.4.). ¬ той же час ≥снувало 30 (новоутворених та нестаб≥льних) демократ≥й. –азом вони охоплювали приблизно 37% населенн¤ земноњ кул≥.
Ќа думку ј. Ћ≥пхарта, стаб≥льн≥сть демократ≥њ характеризуЇтьс¤ такими рисами ¤к високий ступ≥нь в≥дпов≥дальност≥ ур¤д≥в перед своњми виборц¤ми (ур¤ди в≥дгукуютьс¤ на вимоги ≥ враховують преференц≥њ (побажанн¤) тих сусп≥льних груп, за допомогою ¤ких вони прийшли до влади). ѕри цьому ј.Ћ≥йпхарт нагадуЇ, що д≥њ ур¤д≥в перебувають у в≥дносно т≥сн≥й в≥дпов≥дност≥ з бажанн¤ми в≥дносно великого числа громад¤н прот¤гом тривалого часу. ўоб перекласти преференц≥њ людей на мову пол≥тики, використовуютьс¤ р≥зноман≥тн≥ формальн≥ ≥ неформальн≥ ≥нститути та зразки практики. ¬≥дм≥нност≥ ж м≥ж ними, так само ¤к ≥ сп≥льн≥, повторювальн≥ риси, дозвол¤ють вид≥лити певн≥ модел≥ демократ≥њ, або, що те ж саме, типи демократичних режим≥в, ¤к≥ функц≥онують в сучасному св≥т≥ ≥ до певноњ м≥ри можуть бути використан≥ крањнами, що т≥льки зробили чи робл¤ть св≥й виб≥р на користь демократичноњ системи вр¤дуванн¤.
ѕосилаючись на означенн¤ демократ≥њ ¤к пол≥арх≥њ ј. Ћ≥пхарт вир≥зн¤Ї дв≥ д≥аметрально протилежн≥ њњ модел≥ (два типи демократичних режим≥в): мажоритарну або ¬естм≥нстерську модель, вз≥рцем ¤коњ Ї ¬еликобритан≥¤ ≥ консенсусну модель, котра може бути найвиразн≥ше представлена через пол≥тичну систему Ўвейцар≥њ.
—уть ¬естм≥нстерськоњ модел≥ Ц правл≥нн¤ б≥льшост≥ (вс≥ важлив≥ питанн¤ вир≥шуютьс¤ шл¤хом голосуванн¤ за принципом б≥льшост≥ голос≥в). ¬она, ¤к п≥дкреслюЇ ј.Ћ≥йпхарт, Ї найб≥льш придатна дл¤ гомогенних сусп≥льств. —уть консенсусноњ модел≥ Ц под≥л влади м≥ж ¤комога б≥льшою к≥льк≥стю людей (через наданн¤ меншинам права вето з питань, що зач≥пають њхн≥ ≥нтереси та через ≥нш≥ механ≥зми). онсенсусна модель допоможе вир≥шувати проблеми гетерогенних (под≥лених, сегментованих, багатоскладникових) сусп≥льств.
ожн≥й з цих моделей в≥дпов≥даЇ певний тип взаЇмов≥дносин м≥ж виконавчою ≥ законодавчою владами, спос≥б створенн¤ ур¤дових коал≥ц≥й, ступ≥нь концентрац≥њ влади в законодавчих органах, т≥ чи ≥нш≥ типи виборчих систем, конституц≥йного ≥ державно-територ≥ального устрою.
¬ узагальненому вигл¤д≥ вони можуть бути представлен≥ у вигл¤д≥ таблиц≥ 8.3.
¬иокремленн¤ цих двох моделей Ї певною теоретичною абстракц≥Їю. —учасний же пол≥тичний дизайн р≥зних крањн Ї набагато строкат≥шим. ѕроте на¤вн≥сть ц≥Їњ типолог≥њ допомагаЇ упор¤дкувати в≥домост≥ про все розмањтт¤ режим≥в.
“аблиц¤ 8.3.
“ипи демократичних режим≥в (модел≥ демократ≥њ)
|
ћажоритарна модель |
онсенсусна модель |
|
онцентрац≥¤ влади у виконавчих структуррах: однопарт≥йн≥ каб≥нети абсолютноњ б≥льшост≥ |
ѕод≥л влади у рамках виконавчих структур, ≥нститут Двеликих коал≥ц≥йФ |
|
«литт¤ влади при дом≥нуюч≥й рол≥ каб≥нету м≥н≥стр≥в. |
–озпод≥л влад: формальний ≥ неформальний |
|
јнтисиметрична двопалатн≥сть законодавчого органу. |
«балансована двопалатн≥сть ≥ представництво меншостей. |
|
ќдна головна л≥н≥¤ парт≥йного розмежуванн¤ |
Ѕагатовим≥рна система пол≥тичних розмежувань. |
|
ѕлюральна (мажоритпрна) система вибор≥в |
ѕропорц≥йне представництво |
|
√нучка (неписана) конституц≥¤ ≥ суверенн≥сть парламенту. |
Ќегнучка (писана) конституц≥¤ ≥ вето меншост≥ |
|
”н≥тарна, централ≥зована система управл≥нн¤ крањною |
“еритор≥альний або ≥нший федерал≥зм ≥ децентрал≥зац≥¤ |
|
¬иключно репрезентативна демократ≥¤ (немаЇ м≥сц¤ дл¤ пр¤моњ демократ≥њ) |
¬икористанн¤ ≥нститут≥в пр¤моњ демократ≥њ залежить в≥д традиц≥њ. |
ƒемократичн≥ пол≥тичн≥ режими не Ї повн≥стю тотожними ≥, насамперед тому, що ≥снують р≥зн≥ форми державного правл≥нн¤. ¬иход¤чи з характеристик, що визначають форму правл≥нн¤ (пор¤дку формуванн¤ вищих орган≥в державноњ влади, њх правового статусу та сп≥вв≥дношенн¤ м≥ж ними) можна вид≥лити наступн≥ р≥зновиди форм демократичного правл≥нн¤:
- онституц≥йн≥ монарх≥њ:
а) дуал≥стичн≥ монарх≥њ;
б) парламентськ≥ монарх≥њ;
- ѕрезидентськ≥ республ≥ки;
- ѕарламентськ≥ республ≥ки;
- ѕарламентсько-президентськ≥ республ≥ки (див табл. 8.4.)
¬ дуал≥стичних монарх≥¤х (…ордан≥¤, увейт, ћарокко) державна влада под≥л¤Їтьс¤ м≥ж двома субТЇктами (монархом ≥ парламентом Ц зв≥дси й назва Ддуал≥стичнаФ). «аконодавч≥ повноваженн¤ монарха обмежен≥. ¬≥н п≥дписуЇ прийн¤т≥ парламентом закони, а також маЇ право видавати укази, ¤к≥ мають силу закону. ” сфер≥ виконавчоњ влади повноваженн¤ монарха б≥льш широк≥ Ц в≥н призначаЇ ≥ зв≥льн¤Ї ур¤д. ѕроте ур¤д в≥дпов≥дальний не т≥льки перед монархом, але й перед парламентом, ¤кий може висловити йому недов≥ру.
¬ монарх≥¤х парламентського типу (Ѕельг≥¤, ¬еликобритан≥¤, ≤спан≥¤, япон≥¤ та ≥н.) король чи ≥мператор виконуЇ лише представницьк≥ повноваженн¤, виступаЇ ¤к символ держави ≥ Їдност≥ нац≥њ. ¬с¤ повнота влади належить парламенту та сформованому ним ур¤ду. ” раз≥, ¤кщо монарх за конституц≥Їю над≥л¤Їтьс¤ державними повноваженн¤ми, то реал≥зуЇ њх не ≥накше ¤к за згодою ур¤ду. ¬ онституц≥њ япон≥њ, наприклад, записано: Д¬с≥ д≥њ ≥мператора, що стосуютьс¤ справ держави, можуть бути зд≥йснен≥ не ≥накше ¤к за порадою ≥ за згоди аб≥нету, ≥ аб≥нет несе за них в≥дпов≥дальн≥стьФ.
≤мператор япон≥њ за вказ≥вкою парламенту призначаЇ голову ур¤ду ≥ головного суддю ¬ерховного —уду. «а вказ≥вкою ≥ з≥ схваленн¤ ур¤ду в≥н оприлюднюЇ закони, укази аб≥нету ≥ договори, скликаЇ парламентську сес≥ю, розпускаЇ нижню палату ≥ оголошуЇ вибори до парламенту, зав≥р¤Ї призначенн¤ ≥ в≥дставку м≥н≥стр≥в, нагороджуЇ орденами ≥ присвоюЇ почесн≥ званн¤, виконуЇ церемон≥альн≥ функц≥њ тощо.
¬ де¤ких крањнах повноваженн¤ монарха Ї ширшим. ¬≥н може представл¤ти свою крањну у м≥жнародних зносинах, бути верховним головнокомандувачем, в≥д≥гравати важливу роль у консультац≥¤х щодо формуванн¤ ур¤ду. ¬ сучасних умовах ≥нститут монарх≥њ розгл¤даЇтьс¤ ¤к фактор стаб≥льност≥. ѕ≥дтвердженн¤м цього може слугувати той факт, що з 21 стаб≥льних демократ≥й 11 Ї парламентськими монарх≥¤ми (див табл. 8.4.). Ѕ≥льше того, монарх нин≥ може в≥д≥гравати значну роль у зд≥йсненн≥ демократичних реформ, ¤к це було, наприклад, у 70-х роках в ≤спан≥њ.
ѕрезидентська республ≥ка (—Ўј, ‘≥л≥пп≥ни, ћексика тощо) ¤к форма правл≥нн¤ базуЇтьс¤ на концепц≥њ незалежност≥ орган≥в законодавчоњ, виконавчоњ та судовоњ влад, њх взаЇмноњ неп≥дпор¤дкованост≥ ≥ нев≥дпов≥дальност≥ одн≥Їњ перед одною, при на¤вност≥, однак, механ≥зм≥в взаЇмних стримувань ≥ противаг. ѕрезидентська форма вр¤дуванн¤ не визнаЇ пон¤тт¤ вищого державного органу, з повноважень ¤кого могли б виводитись повноваженн¤ ≥нших державних орган≥в.
ѕрезидент обираЇтьс¤ на всенародних зборах (в —Ўј Ц колег≥Їю виборщик≥в, обраних всенародно), Ї главою держави та виконавчоњ влади. ѕрезидент формуЇ ур¤д (самост≥йно, або за згодою парламенту стосовно дек≥лькох ключових посад) очолюЇ його ≥ несе персональну в≥дпов≥дальн≥сть за його д≥¤льн≥сть. ер≥вники м≥н≥стерств ≥ департамент≥в фактично не утворюють колективного виконавчого органу з самост≥йними повноваженн¤ми. –≥шенн¤ приймаЇтьс¤ президентом ≥ провод¤тьс¤ в житт¤ м≥н≥страми за його дорученн¤м. ћ≥н≥стри ≥ держсекретар≥ призначаютьс¤ ≥ зв≥льн¤ютьс¤ президентом ≥ зв≥тують лише перед ним. ¬есь апарат державного управл≥нн¤ працюЇ в умовах жорсткого п≥дпор¤дкуванн¤ президентов≥.
“аблиц¤ 8.4.
‘орми правл≥нн¤ в державах стаб≥льних демократ≥й
|
ƒержава |
‘орма правл≥нн¤ |
√лава держави |
≥льк≥сть палат в парламент≥ |
|
јвстрал≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
королева |
2 |
|
јвстр≥¤ |
парламентська республ≥ка |
президент |
2 |
|
Ѕельг≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
король |
2 |
|
¬еликобритан≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
королева |
2 |
|
ƒан≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
королева |
1 |
|
≤зрањль |
парламентська республ≥ка |
президент |
1 |
|
≤рланд≥¤ |
парламентська республ≥ка |
президент |
2 |
|
≤спан≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
король |
2 |
|
≤тал≥¤ |
парламентська республ≥ка |
президент |
2 |
|
анада |
парламентська монарх≥¤ |
королева |
2 |
|
Ћюксембург |
парламентська монарх≥¤ |
великий герцог |
1 |
|
Ќ≥дерланди |
парламентська монарх≥¤ |
королева |
2 |
|
Ќова «еланд≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
королева |
1 |
|
Ќорвег≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
король |
1 |
|
—Ўј |
президентська республ≥ка |
президент |
2 |
|
‘–Ќ |
парламентська республ≥ка |
президент |
2 |
|
‘≥нл¤нд≥¤ |
парламентсько-президентська республ≥ка |
президент |
1 |
|
‘ранц≥¤ |
парламентсько-президентська республ≥ка |
президент |
2 |
|
Ўвейцар≥¤ |
парламентська республ≥ка |
президент |
2 |
|
Ўвец≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
король |
1 |
|
япон≥¤ |
парламентська монарх≥¤ |
≥мператор |
2 |
—ильна виконавча влада в президентськ≥й республ≥ц≥ вр≥вноважуЇтьс¤ на¤вн≥стю також сильного ≥ незалежного органу законодавчоњ влади. ѕритаманний президентським республ≥кам ч≥ткий под≥л влад дос¤гаЇтьс¤ за допомогою механ≥зм≥в взаЇмного контролю, стримувань ≥ противаг. ќсь дек≥лька њх приклад≥в:
- законодавча влада належить парламентов≥, президент позбавлений права законодавчоњ ≥н≥ц≥ативи, але йому належить право в≥дкладального вето ≥, щоб його подолати, парламент повинен набрати 2/3 або 3/4 голос≥в на п≥дтвердженн¤ свого попереднього р≥шенн¤. Ќа практиц≥ це вдаЇтьс¤ дуже р≥дко ≥ суперечн≥сть м≥ж президентом ≥ парламентом, переважно, долаЇтьс¤ через компром≥с.
- президент очолюЇ виконавчу владу ≥ виступаЇ ≥н≥ц≥атором нац≥ональних програм, але питанн¤ про њх ф≥нансуванн¤ вир≥шуютьс¤ т≥льки парламентом.
ѕарламент приймаЇ закони, а президент ≥ ≥нш≥ структури виконавчоњ влади Ц виконавч≥ розпор¤дженн¤. ѕроте, право ухваленн¤ р≥шень щодо њх конституц≥йност≥ належить ¬ерховному ( онституц≥йному) судов≥ та уповноваженим на те ≥ншим судам, ¤к≥ д≥ють на незалежн≥й основ≥. ѓх р≥шенн¤ мають обовТ¤зковий характер ¤к дл¤ законодавчоњ так ≥ дл¤ виконавчоњ влади. ÷¤ система стримувань ≥ противаг дуже ч≥тко окреслена в онституц≥њ —Ўј. (див табл. 8.5.).
÷¤ система витримала перев≥рку часом, адже онституц≥¤ —Ўј без особливих зм≥н д≥Ї понад 200 рок≥в.
ѕарламентська республ≥ка (јвстр≥¤, ≤тал≥¤, ѕортугал≥¤ та ≥н.) характеризуЇтьс¤ на¤вн≥стю вищого органу державноњ влади. ¬ерховна влада належить представницькому законодавчому органу (парламенту). —пираючись на делегований виборц¤ми суверен≥тет
парламент формуЇ ур¤д, ¤кий Ї в≥дпов≥дальним перед ним. ¬ раз≥ втрати дов≥ри парламенту до створеного ним ур¤ду ≥ висловленн¤ йому недов≥ри останн≥й змушений п≥ти у в≥дставку.
ќтже, на в≥дм≥ну в≥д президентськоњ форми вр¤дуванн¤ в парламентськ≥й республ≥ц≥ виконавча г≥лка влади не Ї самост≥йною, њњ влада виводитьс¤ з влади законодавчого органу, ¤кий передаЇ частину свого владного суверен≥тету ур¤дов≥. ѕарламентська форма правл≥нн¤ передбачаЇ под≥л виконавчоњ влади.
“аблиц¤ 8.5.
—кладов≥ елементи системи стримувань ≥ противаг, вт≥лен≥ в онституц≥њ —Ўј.
|
- 50 штат≥в вр≥вноважують владу федерального ур¤ду ≥ навпаки |
|
- ѕалата представник≥в вр≥вноважуЇ вплив —енату, а —енат Ц владу ѕалати представник≥в |
|
- виконавча влада до певноњ м≥ри вр≥вноважуЇ вплив влади законодавчоњ |
|
- —енат вр≥вноважуЇ вплив ѕрезидента в питанн¤х службових призначень та укладенн¤ договор≥в |
|
- судова влада Ї противагою до влади ѕалати представник≥в, —енату, виконавчоњ влади та ур¤д≥в окремих штат≥в |
|
- народ волод≥Ї силою вр≥вноваженн¤ влади своњх представник≥в через њх пер≥одичне переобранн¤ |
|
- п≥д час обранн¤ президента колег≥¤ виборщик≥в вр≥вноважуЇ владу народу, не допускаючи про¤в≥в охлократ≥њ. |
ер≥вництво виконавчою владою покладаЇтьс¤ на премТЇр-м≥н≥стра, а представницьк≥ Ц на президента. √лава держави (президент) обираЇтьс¤ парламентом або спец≥альними зборами. Ќаприклад, у ‘–Ќ президент на 5 рок≥в обираЇтьс¤ ‘едеральними †зборами (вони складаютьс¤ з депутат≥в бундестагу ≥ такоњ ж к≥лькост≥ представник≥в земель). ѕор¤д з виконанн¤м представницьких повноважень глави держави президент в парламентських республ≥ках в≥д≥граЇ важливу роль у формуванн≥ ур¤ду, подоланн≥ конфл≥кт≥в м≥ж каб≥нетом м≥н≥стр≥в ≥ парламентом, в≥н приймаЇ в≥дставку ур¤ду, призначаЇ нов≥ вибори до парламенту.
ѕарламентським республ≥кам притаманна б≥льш посл≥довна реал≥зац≥¤ такого демократичного принципу ¤к виборн≥сть державних орган≥в та њх в≥дпов≥дальн≥сть. Ќа¤вн≥сть в б≥льшост≥ парламентських республ≥к коал≥ц≥йних ур¤д≥в дозвол¤Ї репрезентувати в них б≥льш широкий спектр пол≥тичних сил. ÷¤ перевага, проте, може перетворюватис¤ у серйозний недол≥к, ¤кщо жодн≥й з пол≥тичних сил не вдаЇтьс¤ отримати ст≥йку б≥льш≥сть або сформувати тривалу парт≥йну коал≥ц≥ю. “аке становище викликаЇ часту зм≥ну ур¤д≥в ≥ дестаб≥л≥зуЇ ситуац≥ю у крањн≥.
¬ залежност≥ в≥д способу формуванн¤ парламентами ур¤д≥в вид≥л¤ютьс¤ наступн≥ р≥зновиди парламентських систем:
ѕарламентська система однопарт≥йноњ б≥льшост≥ характернна дл¤ крањн з двома сильними конкуруючими парт≥¤ми, або з одн≥Їю дом≥нуючою парт≥Їю (¬еликобритан≥¤, япон≥¤). ѕарт≥¤, що перемогла на виборах ≥ завоювала в парламент≥ б≥льш≥сть, одержуЇ переважне право зд≥йснювати законодавчу ≥ виконавчу владу. ќдноос≥бно ≥ самост≥йно формуЇ ур¤д, ¤кий спираЇтьс¤ на однопарт≥йну б≥льш≥сть. «д≥йснюЇ вир≥шальний вплив на розробку ≥ реал≥зац≥ю законодавчоњ програми парламенту.
ѕарламентська коал≥ц≥йна система притаманна дл¤ крањн з дек≥лькома впливовими пол≥тичними парт≥¤ми, але не наст≥льки, щоб самост≥йно сформувати ур¤д. ¬ такому випадку влада формуЇтьс¤ на основ≥ коал≥ц≥й пол≥тичних парт≥й.
оал≥ц≥њ можуть бути довготривалими (двоблокова система в ‘–Ќ на основ≥ коал≥ц≥й ’ƒ—-’—— ≥ парт≥њ в≥льних демократ≥в та —ƒѕЌ ≥ парт≥њ У«еленихФ) ≥ недовготривал≥ коал≥ц≥њ (—ловаччина, „ех≥¤, ѕортугал≥¤), що не даЇ можливост≥ сформувати стаб≥льний ур¤д.
оал≥ц≥йн≥ системи переважно сп≥в≥снують з пропорц≥йною, або зм≥шаною виборчою системою.
оал≥ц≥йна парламентська система консенсусного типу властива крањнам де ≥снують ≥ на консенсусн≥й основ≥ сп≥впрацюють б≥льш-менш р≥вновелик≥ рег≥ональн≥ чи етн≥чн≥ сп≥льноти. “ака система усп≥шно функц≥онуЇ в Ѕельг≥њ, де проживають велик≥ общини франкомовних валон≥в ≥ н≥дерландськомовних фламандц≥в. ¬с≥ питанн¤, що стосуютьс¤ цих сп≥льнот, розвТ¤зуютьс¤ через спец≥альн≥ паритетн≥ ком≥с≥њ на основ≥ консенсусу.
ѕарламентськ≥ системи Увеликих коал≥ц≥йФ, що Ї р≥зновидом консенсусноњ демократ≥њ, д≥ють в багатоскладникових (сегментованих) сусп≥льствах з р≥зними пол≥тичними, етн≥чними, конфес≥йними, ≥деолог≥чними субкультурами (Ўвейцар≥¤, Ќ≥дерланди, јвстр≥¤, Ѕельг≥¤). —таб≥льн≥сть тут дос¤гаЇтьс¤ завд¤ки створенню Увеликих коал≥ц≥йФ пол≥тичних ел≥т вс≥х значимих субкультур на основ≥ њх в≥льного доступу до влади. ‘орми такоњ коал≥ц≥њ можуть бути сам≥ р≥зн≥:
- розпод≥л важливих посад (президент - премТЇр - сп≥кер парламенту);
- колективне президенство;
- посл≥довне проведенн¤ принципу пропорц≥йност≥ представництва (до завищеного передставництва меншост≥) при розпод≥л≥ посад;
- високий ступ≥нь автономност≥ субкультури в реал≥зац≥њ своњх внутр≥шн≥х справ.
“ака система вимагаЇ дов≥ри м≥ж партнерами, та њх пост≥йноњ готовност≥ до добров≥льних взаЇмних поступок ≥ добре д≥Ї в сусп≥льствах з розвинутою демократичною культурою.
ѕарламентсько-президентськ≥ республ≥ки ( ‘≥нл¤нд≥¤, ‘ранц≥¤), це зм≥шана форма вр¤дуванн¤, в ¤к≥й на¤вн≥ ознаки президентськоњ ≥ парламентськоњ форм правл≥нн¤. ѕри ц≥й форм≥ функц≥онуЇ ≥нститут сильноњ президентськоњ влади. ѕрезидент обираЇтьс¤ всенародним голосуванн¤м, не п≥дзв≥тний парламенту ≥ над≥л¤Їтьс¤ широкими повноваженн¤ми, ¤к представницького, так ≥ виконавчого характеру. ¬≥н Ї главою держави, головнокомандуючий збройними силами, пропонуЇ парламенту на затвердженн¤ главу ур¤ду ≥ призначаЇ м≥н≥стр≥в з врахуванн¤м розстановки пол≥тичних сил в парламент≥. ”р¤д п≥дзв≥тний президенту ≥ парламенту. ¬ раз≥ втрати п≥дтримки б≥льшост≥ в парламент≥ ( недов≥ри премТЇру) ур¤д може подати у в≥дставку.
ѕарламентсько-президентська форма вр¤дуванн¤ Ї спробою забезпечити стаб≥льн≥сть державноњ влади ( через широк≥ виконавч≥ повноваженн¤ президента ) ≥ в той же час гарантувати парламентський контроль над виконавчою владою та надати можлив≥сть ширшому (н≥ж за перезидентського правл≥нн¤) колу пол≥тичних сил брати участь у зд≥йсненн≥ влади. ™ приклади крањн, де такий компром≥с м≥ж представницькою ≥ виконавчою г≥лками влади д≥Ї ефективно (‘≥нл¤нд≥¤, ‘ранц≥¤). –азом з тим спроби под≥лити владу м≥ж двома суверенами (всенародно обраним президентом ≥ всенародно обраним парламентом) нер≥дко приводить до протисто¤нн¤ м≥ж ними, ¤ке набуваЇ гостроконфл≥ктного характеру ( пригадаймо под≥њ у ћоскв≥ у вересн≥-жовтн≥ 1993 року). ѕодолати цю суперечн≥сть можна через ч≥тке конституц≥йне визначенн¤ њх повноважень, розбудову системи незалежноњ судовоњ, розробленн¤ механ≥зм≥в взаЇмних стримувань ≥ противаг, пол≥тичну культуру компром≥с≥в. √≥лки влади мають перебувати у пост≥йному динам≥чному звТ¤зку, пошуку р≥вноваги в систем≥ державноњ влади. ≤ тод≥ ц¤ система правл≥нн¤ може стати ефективною.
—аме в цьому напр¤м≥ розвивалас¤ пол≥тична система ‘ранц≥њ, п≥сл¤ глибокоњ реформи орган≥в державноњ влади зд≥йсненоњ Ўарлем де √олем у 1958 роц≥. «г≥дно з новою онституц≥Їю, в крањн≥ була сформована парламентсько-президентська форма правл≥нн¤ з сильною президентською владою, ц≥й зм≥шан≥й форм≥ вр¤дуванн¤ властив≥ риси, ¤к президентськоњ так ≥ парламентськоњ республ≥ки.
лючовою ф≥гурою, в≥д ¤коњ залежить пол≥тичний курс держави, Ї всенародно обраний президент, терм≥н перебуванн¤ ¤кого на посад≥ становить 5 рок≥в ( з правом переобранн¤ ще на один терм≥н). як глава держави президент виконуЇ важлив≥ функц≥њ ≥з забезпеченн¤ д≥¤льност≥ публ≥чних властей, очолюЇ збройн≥ сили, стежить за дотриманн¤м конституц≥њ, виступаЇ гарантом нац≥ональноњ незалежност≥ ≥ територ≥альноњ ц≥л≥сност≥. ¬≥н Ї також ≥ главою виконавчоњ влади. ѕрезидент головуЇ в –ад≥ м≥н≥стр≥в, призначаЇ премТЇр-м≥н≥стра ≥ м≥н≥стр≥в, зам≥щаЇ цив≥льн≥ ≥ в≥йськов≥ посади, п≥дписуЇ акти, обговорен≥ ур¤дом ( ознака президентськоњ форми правл≥нн¤).
ќднак п≥д час формуванн¤ ур¤ду президент зобовТ¤заний враховувати розстановку пол≥тичних сил в парламент≥ ≥ на посаду премТЇр-м≥н≥стра призначати представника парламентськоњ б≥льшост≥ ( сформованоњ за результатами вибор≥в, тобто у в≥дпов≥дност≥ до вол≥ виборц≥в) - ¤к за парламентськоњ форми правл≥нн¤. ѕрезидент не може в≥дкликати премТЇр-м≥н≥стра, ¤кий залишаЇ свою посаду, або втративши дов≥рТ¤ парламенту, або самост≥йно подавши у в≥дставку ( ознаки парламентськоњ форми правл≥нн¤).
«г≥дно повноважень у законодавч≥й сфер≥ президент ‘ранц≥њ: обнародуЇ закони; маЇ право вимагати в≥д парламенту нового обговоренн¤ закону, в цьому йому не може бути в≥дмовлено, хоч це й не Ї право в≥дкладального вето, оск≥льки парламенту не потр≥бно його долати квал≥ф≥кованою б≥льш≥стю голос≥в; може той чи ≥нший закон винести на референдум, ( але права законодавчоњ ≥н≥ц≥ативи не маЇ); видаЇ ордонанси ≥ декрети. ѕ≥сл¤ консультац≥њ з премТЇр-м≥н≥стром ≥ головами палат, президент може розпустити Ќац≥ональн≥ збори.
онституц≥¤ ‘ранц≥њ передбачаЇ також над≥ленн¤ президента надзвичайними повноваженн¤ми за кризових обставин ( практично необмеженною владою). ѕоки, що жоден з президент≥в нав≥ть не намагавс¤ скористатис¤ ц≥Їю можлив≥стю. —аме в цьому ( високому демократизм≥ людей, ¤к≥ виконували повноваженн¤ президент≥в, особливо де √ол¤, ¤кий сам передчасно п≥шов у в≥дставку в умовах, коли ≥нша людина ¤краз могла б скористатис¤ цим положенн¤м конституц≥њ) вбачають зах≥дн≥ пол≥тологи причину усп≥шного функц≥онуванн¤ французькоњ модел≥ вр¤дуванн¤, ¤к демократичноњ. ƒл¤ ≥нших молодих демократ≥в з недостатньо розвиненою пол≥тичною культурою, цей вз≥рець може м≥стити значну небезпеку авторитарного переродженн¤ влади. “ак, принайм≥ вважаЇ один ≥з найвпливов≥ших вчених, що досл≥джував переходи до демократ≥њ, ’.Ћ≥нц.
«а вин¤тком цього, дещо ризикованого положенн¤ французькоњ конституц≥њ, загалом можна стверджувати, що система державноњ влади у ‘ранц≥њ поЇднуЇ позитивн≥ сторони, ¤к президентськоњ, так ≥ парламентськоњ форми правл≥нн¤: на¤вн≥сть сильноњ виконавчоњ влади ≥ можлив≥сть контролю за д≥¤льн≥стю ур¤ду з боку представницькоњ влади.
≈фективне функц≥онуванн¤ французькоњ владноњ системи в значн≥й м≥р≥ Ї результатом посл≥довного ≥ продуманого вт≥ленн¤ в житт¤ принципу под≥лу влад - фундаментального положенн¤ демократичноњ орган≥зац≥њ влади, передумови њњ усп≥шного функц≥онуванн¤ при будь-¤к≥й форм≥ демократичного вр¤дуванн¤. ¬≥дпов≥дно до цього принципу вс≥ г≥лки влади в≥дносно самост≥йн≥ ≥ разом з тим т≥сно повТ¤зан≥ м≥ж собою Їдиним державним механ≥змом. —амост≥йн≥сть ≥ незалежн≥сть влад можлив≥ лише на основ≥ р≥внооднакового дл¤ вс≥х закону, на визначен≥ законом рол≥ кожноњ з них, принцип верховенства закону реал≥зуЇтьс¤ через незалежн≥сть суду. ћ≥ж органами державноњ влади, ¤к≥ зд≥йснюють законодавч≥, виконавч≥ ≥ судов≥ функц≥њ п≥дтримуЇтьс¤ певний баланс, д≥Ї система противаг ≥ стримувань.
–азом з тим заслуговуЇ на увагу тенденц≥¤ на посиленн¤ рол≥ виконавчоњ влади у владному трикутнику. ÷е знайшло св≥й вираз у наданн≥ парламентами виконавчим органам права на виданн¤ нормотворчих акт≥в, що мають силу закону - так зване делеговане законодавство. ¬ ƒан≥њ ц≥ акти мали назву − тимчасов≥ закони, в ≤спан≥њ − законодавч≥ акти, у ‘–Ќ − постанови, у ‘ранц≥њ − ордонанси, в ≤нд≥њ та ”крањн≥ − укази. ƒелеговане законодавство, ¤к правило, передбачалос¤ онституц≥¤ми. ѕри чому за парламентами збер≥галис¤ контрольн≥ функц≥њ за нормотворчою д≥¤льн≥стю виконавчоњ влади. “ак, в ст.76 онституц≥њ ≤тал≥њ говоритьс¤: У«д≥йсненн¤ законодавчоњ функц≥њ ”р¤дом можливе не ≥накше, ¤к ≥з вказ≥вкою кер≥вних принцип≥в ≥ критер≥њв (конституц≥йних) ≥ виключно на обмежений час ≥ стосовно певного кола питаньФ. ѕрактика виданн¤ ур¤дами таких документ≥в дуже поширена. ” ¬еликобритан≥њ вони щор≥чно с¤гають 97% в≥д загального обс¤гу Упродукц≥њФ нормотворчоњ д≥¤льност≥ держави.
÷е, безумовно, певне порушенн¤ принципу под≥лу влад, а може точн≥ше, певне зм≥щенн¤ акцент≥в в под≥л≥, ¤кщо дл¤ цього в реальн≥й практиц≥ демократичного вр¤дуванн¤ виникають достатн≥ п≥дстави. ƒо того ж принцип под≥лу влад - це не ст≥льки встановленн¤ м≥ж г≥лками влади ч≥ткого розмежуванн¤ (барТЇр≥в), ск≥льки на¤вн≥сть у г≥лок влади можливостей стримувати д≥њ одна одноњ, не допускати концентрац≥њ повноважень в руках одн≥Їњ з них.
ќбмеженн¤ виконавчою владою повноважень представницьких орган≥в знаходить св≥й вираз ≥ у звуженн≥ рол≥ парламент≥в в процедурах формуванн¤ ур¤д≥в ≥ контролю за њх складом. “еоретично за парламентськоњ форми вр¤дуванн¤ саме представницьк≥ органи мають формувати ≥ контролювати ур¤ди. ¬ пол≥тичн≥й же практиц≥ ц≥лого р¤ду держав, ≥ зокрема, ¬еликобритан≥њ, ‘–Ќ, та ≥нш≥, про¤вл¤ютьс¤ тенденц≥њ виведенн¤ ур¤д≥в з п≥д парламентського контролю.
” ¬еликобритан≥њ ур¤д формуЇтьс¤ л≥дером парт≥њ, що перемогла на виборах. ѕремТЇр-м≥н≥стру належить право призначати член≥в каб≥нету ≥ м≥н≥стр≥в, та ≥нших службовц≥в на пров≥дн≥ посади в державному апарат≥ ≥ зв≥льн¤ти њх. ¬≥н уповноважений одноособово , або з в≥д≥браним ним же вузьким колом ос≥б вир≥шувати ус≥ значн≥ питанн¤ внутр≥шнього ≥ зовн≥шнього житт¤, зокрема укладати договори з ≥ншими державами без погодженн¤ з парламентом. ѕремТЇр не зобовТ¤заний представл¤ти в парламент дл¤ схваленн¤ склад каб≥нету ≥ ур¤ду, чи отримувати п≥дтримку на проведенн¤ кадрових перестановок. “обто у формуванн≥ ур¤ду парламент участ≥ не бере. ћало того через п≥дпор¤дковану йому парламентську б≥льш≥сть премТЇр-м≥н≥стр фактично керуЇ ѕалатою громад. јпарат правл¤чоњ парт≥њ, через механ≥зми парт≥йноњ дисципл≥ни депутат≥в, встановлюЇ контроль над законодавчою д≥¤льн≥стю парламенту. ¬одночас, зг≥дно з чинною у ¬еликобритан≥њ системою парламентського в≥дпов≥дального правл≥нн¤, ур¤д маЇ подати у в≥дставку в раз≥ оголошенн¤ йому вотуму недов≥ри в ѕалат≥ громад. ÷¤ в≥дпов≥дальн≥сть колективна, а тому недов≥ра, висловлена парламентом нав≥ть одному м≥н≥стру, т¤гне за собою в≥дставку всього ур¤ду. ѕередбачаючи таку можлив≥сть премТЇр ( точн≥ше за його порадою королева) може розпустити парламент ≥ тим самим зберегти ур¤д.
ѕол≥тичний лад ‘едеративноњ –еспубл≥ки Ќ≥меччини часто називають Уканцлерською демократ≥ЇюФ, п≥дкреслюючи ключову роль канцлера в житт≥ крањни. «г≥дно конституц≥њ ‘–Ќ саме в≥н УвизначаЇ основн≥ напр¤мки пол≥тики ≥ несе за них в≥дпов≥дальн≥стьФ. андидатура канцлера визначаЇтьс¤ парт≥йною коал≥ц≥Їю ≥ п≥сл¤ њњ перемоги на виборах, на пропозиц≥ю президента затверджуЇтьс¤ парламентом без обговоренн¤. ” формуванн≥ ур¤ду парламент не втручаЇтьс¤, проте члени ур¤ду складають перед парламентом прис¤гу. ѕарламент не може також зв≥льнити м≥н≥стра - це справа канцлера. онтроль бундестагу за д≥¤льн≥стю ур¤ду зд≥йснюЇтьс¤ за допомогою запит≥в, роботи сл≥дчих ком≥тет≥в ≥ так званого Уконструктивного вотуму недов≥ри федеральному канцлеруФ. ѕроцедурно такий вотум передбачаЇ одночасне призначенн¤ нового канцлера. “ака ускладнена процедура в≥дставки канцлера зм≥цнюЇ позиц≥њ ур¤ду в парламент≥ ≥ спри¤Ї його стаб≥льност≥.
ќтже, ми маЇмо справу ≥з р≥зноман≥тною практикою пошуку ефективних форм орган≥зац≥њ державного правл≥нн¤ в демократичному сусп≥льств≥. « цього можна зробити принайм≥ два висновки:
- †††††† по-перше, в кожному сусп≥льств≥ демократичн≥ ц≥нност≥ реал≥зуютьс¤ в конкретних умовах, що властив≥ цьому сусп≥льству, а тому модель державного правл≥нн¤, обрана т≥Їю чи ≥ншою крањною, маЇ в≥дпов≥дати не лише демократичним ц≥нност¤м, але й, насамперед стану сусп≥льства, ≥нтересам ≥ оч≥куванн¤м громад¤н;
- †††††† по-друге, практика вдосконаленн¤ функц≥онуванн¤ демократичноњ системи даЇ величезний фактичний матер≥ал, дл¤ теоретичних узагальнень в р≥зноман≥тних концепц≥¤х демократ≥њ. –озгл¤немо основн≥ з них.
“еор≥¤ партисипаторноњ (в≥д англ≥йського participate - брати участь), учасницькоњ демократ≥, найближча до у¤влень про демократ≥ю , ¤к владу народу, що зд≥йснюЇтьс¤ ним безпосередньо. ¬ основ≥ ц≥Їњ концепц≥њ лежить переконанн¤ про здатн≥сть громад¤н не лише брати участь у виборах, референдумах, плеб≥сцитах, але й безпосередньо у пол≥тичному процес≥ - у п≥дготовц≥, прийн¤т≥ та впровадженн≥ в житт¤ владних р≥шень. ѓњ прихильники в≥р¤ть у те, що люд¤м притаманне рац≥ональне начало, розум≥нн¤ добра ≥ зла, що вони спроможн≥ св≥домо приймати розумн≥ р≥шенн¤ (це заперечували приб≥чники ел≥тарноњ концепц≥њ). ≤рац≥онал≥зм та спонтанн≥сть повед≥нки мас, на що посилаютьс¤ ел≥таристи, можуть бути подолан≥ у процес≥ п≥двищенн¤ осв≥тнього р≥вн¤ та компетентност≥ народу.
ќск≥льки в сучасному складному сусп≥льств≥ не можливе зд≥йсненн¤ пр¤моњ демократ≥њ в повному обс¤з≥, то пропонувалос¤ створити таку пол≥тичну систему, ¤ка б поЇднувала принципи пр¤моњ ≥ представницькоњ демократ≥њ.
Ќа низовому р≥вн≥ - у трудовому колектив≥, заклад≥ осв≥ти, за м≥сцем проживанн¤, низивих ланках управл≥нн¤ - маЇ застосовуватис¤ пр¤ме народовладд¤, тобто участь ус≥х громад¤н у прийн¤тт≥ р≥шень, а на вищих р≥вн¤х сл≥д покладатис¤, здеб≥льшого, на принцип представництва. «а таких умов в≥дбуватиметс¤ подоланн¤ пол≥тичного в≥дчудженн¤ громад¤н, розвиток њх громадськоњ активност≥, забезпеченн¤ ефективного контролю за пол≥тичними ≥нститутами та посадовими особами.
“акими були спод≥ванн¤ ≥ оч≥куванн¤ автор≥в теор≥њ партисипаторноњ демократ≥њ. ѕроте в ц≥й концепц≥њ, до реч≥, ¤к ≥ в ≥нших, Ї немало слабких м≥сць. ѓњ критики небезп≥дставно зазначають, що прийн¤тт¤ важливих р≥шень широким колом непрофес≥онал≥в, ¤к≥ не несуть за них в≥дпов≥дальност≥, неменуче призведе до зниженн¤ њх ¤к≥сного р≥вн¤ та р≥вн¤ ≥нституц≥йноњ в≥дпов≥дальност≥ посадових ос≥б. ѕо-друге, автори ц≥Їњ теор≥њ переоц≥нюють можлив≥сть залученн¤ б≥льшост≥ громад¤н до участ≥ у пол≥тиц≥ без примусу, тобто без порушенн¤ њх свободи, адже в≥домо, що основна маса населенн¤ добров≥льно не бажаЇ займатис¤ пол≥тикою.
“еор≥¤ ел≥тарноњ демократ≥њ. ѕротилежних погл¤д≥в на суть пол≥тичноњ демократ≥њ дотримуютьс¤ приб≥чники ел≥тарноњ демократ≥њ, ¤к≥ наголошують на необх≥дност≥ обмеженн¤ участ≥ мас в управл≥нн≥ сусп≥льством. ¬они стверджують, що у будь-¤кому сусп≥льств≥ реальна влада маЇ належати пол≥тичн≥й ел≥т≥, ¤ка розгл¤даЇтьс¤ не т≥льки ¤к верства, ¤к≥й притаманн≥ необх≥дн≥ дл¤ управл≥нн¤ ¤кост≥, але й ¤к захисниц¤ демократичних ц≥нностей, здатна стримувати властивий масам ≥рац≥онал≥зм, емоц≥йну невр≥вноваженн≥сть ≥ радикал≥зм.
ƒемократ≥ю ел≥таристи розгл¤дають, ¤к конкуренц≥ю потенц≥йних кер≥вник≥в за дов≥ру виборц≥в; народов≥ ж маЇ належати т≥льки право пер≥одичного, головним чином електорального, контролю за складом ел≥ти. —аме такий тип правл≥нн¤, стверджують вони, Ї реальн≥стю в сучасних сусп≥льствах. ј тому треба не боротис¤ з ним, а запроваджувати в пол≥тичну практику так≥ механ≥зми ≥ ≥нститути, ¤к≥ б забезпечили максимальну сусп≥льну ефективн≥сть д≥¤льност≥ пол≥тичноњ ел≥ти, њњ п≥дконтрольн≥сть сусп≥льству. —при¤ли б подоланню тенденц≥њ до њњ замкненост≥, ол≥гарх≥зац≥њ, в≥дчудженн¤ в≥д мас, формували б в≥дкрит≥сть доступу ≥ вступу до ел≥ти представник≥в ус≥х соц≥альних верств, можлив≥сть своЇчасного ≥ ¤к≥сного њњ оновленн¤. Ѕез цього неминуча по¤ва в сусп≥льств≥ таких негативних ¤вищ, ¤к бюрократизац≥¤ влади, переважний вплив на пол≥тику найпотужн≥ших груп ≥нтерес≥в, наростанн¤ авторитарних тенденц≥й, послабленн¤ лег≥тимност≥ влади внасл≥док њњ в≥дриву в≥д громад¤н.
“еор≥¤ плюрал≥стичноњ демократ≥њ. ÷¤ концепц≥¤ Ї певним компром≥сом м≥ж теор≥¤ми учасницькоњ ≥ ел≥тарноњ демократ≥њ. ритично перегл¤нувши постулати класичноњ теор≥њ демократ≥њ плюрал≥сти переконливо довели, що за виключенн¤м загальносистемних процес≥в ( нац≥онально-визвольн≥ рухи, тощо) народ не може виступати Їдиним субЇктом пол≥тичноњ д≥њ. ¬≥н складаЇтьс¤ з конкуруючих м≥ж собою груп ≥нтерес≥в ≥ Ї вкрай неоднор≥дним. „ерез це неможливо прийти до Їдиного розум≥нн¤ Ународного благаФ, та сформувати Усп≥льну волюФ дл¤ його дос¤гненн¤. “ому в умовах, коли у кожноњ людини ≥ соц≥альноњ групи Ї своЇ розум≥нн¤ добра ≥ щаст¤, та своЇ баченн¤ шл¤х≥в њх дос¤гненн¤, сучасна демократ≥¤ не може бути просто владою народу, системою правл≥нн¤ на основ≥ його безпосереднього волеви¤вленн¤. ¬она повинна бути складним механ≥змом артикул¤ц≥њ, представництва та узгодженн¤ ≥нтерес≥в ≥ зд≥йснюватис¤ компетентними людьми.
ѕризначенн¤ демократ≥њ, на думку плюрал≥ст≥в, пол¤гаЇ насамперед, в тому, щоб надати ус≥м групам можлив≥сть висловлювати ≥ захищати своњ ≥нтереси, створювати чисельн≥ незалежн≥ центри пол≥тичного впливу та соц≥альних противаг, ¤к≥ б не допускали узурпуванн¤ влади найб≥льш могутн≥ми сусп≥льними групами, в тому числ≥ ≥ пол≥тичною б≥льш≥стю.
ќтже, плюрал≥стична теор≥¤ розгл¤даЇ демократ≥ю, ¤к форму правл≥нн¤, що забезпечуЇ баланс сил м≥ж конфл≥ктуючими економ≥чними, соц≥альними, етн≥чними та ≥ншими групами ≥нтерес≥в. —аме вони визнаютьс¤ генератором пол≥тики, центральним елементом демократичноњ пол≥тичноњ системи, що забезпечуЇ реал≥зац≥ю прав ≥ свобод окремоњ особи. ƒержава розгл¤даЇтьс¤, ¤к арб≥тр, що забезпечуЇ баланс ≥нтерес≥в ≥ в такий спос≥б зд≥йснюЇ вплив на все сусп≥льство. √оловними пров≥дниками впливу групових ≥нтерес≥в вважаютьс¤ плюрал≥стичн≥ ел≥ти, що обТЇднують найб≥льш впливових пол≥тично п≥дготовлених ≥ активних представник≥в кожноњ групи ≥нтерес≥в. ѕрихильники концепц≥њ дотримуютьс¤ думки про дефуз≥ю й розпорошен≥сть влади та првл¤чоњ ел≥ти в сучасн≥й демократичн≥й держав≥, про њњ Упол≥арх≥чн≥стьФ, ¤ка пол¤гаЇ в на¤вност≥ багатьох Уцентр≥вФ сили, впливу та авторитету.
ритики концепц≥њ плюрал≥стичноњ демократ≥њ в≥дзначають, що вона не змогла уникнути р¤ду суперечностей. ÷е стосуЇтьс¤, зокрема, у¤вленн¤ про р≥вноправн≥сть основних соц≥альних груп, та њх впливу на прийн¤тт¤ пол≥тичних р≥шень ≥ повТ¤зане з цим ≥деал≥стичне трактуванн¤ держави, ¤к нейтрального арб≥тра. Ќасправд≥, говор¤ть критики, держава завжди перебуваЇ п≥д впливом не вс≥х, а головним чином, найпотужн≥ших групових ≥нтерес≥в. ќкр≥м того, концепц≥¤ не враховуЇ потреби в подоланн≥ в≥дчуженн¤ мас в≥д пол≥тики через розширенн¤ њх участ≥ у прийн¤тт≥ важливих р≥шень.
” так≥й критиц≥ Ї значна дол¤ правди, хоч вона, можливо, й не стосуЇтьс¤ найб≥льш попул¤рноњ, ≥ водночас найб≥льш самокритичноњ з-пом≥ж теор≥й плюрал≥стичноњ демократ≥њ - теор≥њ пол≥арх≥њ, запропонованоњ в≥домим досл≥дником демократ≥њ –обертом ƒалем. —аме пон¤тт¤ пол≥арх≥¤ в≥н ув≥в дл¤ того, щоб в≥дт≥нити р≥зницю м≥ж демократичним ≥деалом ≥ демократичною практикою ≥ показати, що стар≥ у¤вленн¤ про демократизм пол≥тичного устрою не в≥дпов≥дають умовам сучасних сладних сусп≥льств. –. ƒал наголошуЇ, що Упол≥арх≥¤Ф -- це пол≥тичний устр≥й, ¤кий в≥др≥зн¤Їтьс¤ на найб≥льш загальному р≥вн≥ двома широкими характеристиками: поширенн¤м громад¤нства на в≥дносно велику долю дорослого населенн¤ та включенн¤м до громад¤нських прав можливост≥ бути в опозиц≥њ ≥ голосувати проти найвищих посадових ос≥б. Ќеобх≥дними дл¤ пол≥арх≥њ Ї наступн≥ ≥нститути (див. табл. 8.6).
“аблиц¤ 8.6.
≤нститути пол≥арх≥њ
|
- зд≥йсненн¤ влади виборними ур¤дами; - загальне виборче право; - в≥льн≥ ≥ чесн≥ вибори; - право змагатис¤ за добутт¤ ур¤дових посад; - свобода висловлювань; - альтернативна ≥нформац≥¤; - на¤вн≥сть асоц≥ац≥й, що д≥ють автономно; - на¤вн≥сть механ≥зм≥в, що робл¤ть владу в≥дпов≥дальною перед народом. |
“обто, на думку –. ƒала, пол≥арх≥¤ знаходить св≥й вираз у реал≥зац≥њ права громад¤н на всеб≥чну ≥нформац≥ю, одержану з альтернативних джерел та права на утворенн¤ незалежних в≥д держави (автономних) асоц≥ац≥й. « допомогою цих обТЇднань (центр≥в впливу) громад¤ни можуть реал≥зувати своњ ≥нтереси. „ерез загальне виборче право ≥ в≥льн≥ та чесн≥ вибори громад¤ни (в умовах демократичноњ Упол≥арх≥њФ) можуть сформувати ур¤ди з числа представник≥в ел≥тних груп, що конкурують за ур¤дов≥ посади. “обто забезпечуЇтьс¤ реал≥зац≥¤ ключовоњ вимоги демократ≥њ - влада повинна формуватис¤ за допомогою вибор≥в. ≤ нарешт≥, що особливо важливо, в пол≥арх≥чному сусп≥льств≥ д≥ють механ≥зми, що робл¤ть владу в≥дпов≥дальною перед народом.
ѕроте, ц≥ позитиви, ще, однак, не означають, що назван≥ ≥нститути пол≥арх≥њ Ї достатн≥ми дл¤ найповн≥шого вт≥ленн¤ демократ≥њ. як наголошуЇ –.ƒал, ц≥ механ≥зми мають певн≥ слабк≥ м≥сц¤:
- вони не гарантують Улегкоњ й енерг≥йноњ громад¤нськоњ участ≥ в пол≥тиц≥Ф;
- Уне дають певност≥, що ур¤ди перебувають перед суворим контролем громад¤нФ;
- Ущо пол≥тичн≥ курси завжди в≥дпов≥дають бажанн¤м б≥льшост≥Ф.
≤ все ж, шукаючи шл¤хи вдосконаленн¤ демократ≥њ, необх≥дно, на думку –.ƒала, враховувати вже на¤вн≥ дос¤гненн¤ пол≥арх≥њ, серед ¤ких головним Ї таке: при вс≥й своњй недосконалост≥, ≥нститути пол≥архњњ все ж не допускають щоб ур¤д прот¤гом тривалого часу провадив пол≥тику, ¤ка завдаЇ шкоди ≥нтересам б≥льшост≥, або нав≥ть значного числа громад¤н.
—л≥д також памТ¤тати, що вс≥ дос≥ в≥дом≥ спроби зам≥нити пол≥арх≥ю б≥льш демократичним режимом заслуговують т≥льки негативноњ оц≥нки, бо вони вели не до розширенн¤ демократ≥њ, а, навпаки, до деспотизму. ∆одна крањна, п≥дкреслював –.ƒал, не змогла перейти в≥д пол≥арх≥њ до Увищоњ стад≥њ демократ≥њ, не створила демократичн≥шого в≥д нењ режимуФ.
ѕроанал≥зован≥ нами демократичн≥ теор≥њ знаход¤ть своЇ вт≥ленн¤ (принайм≥ в певних рисах) в практиц≥ розбудови демократичних сусп≥льств, та вдосконаленн¤ механ≥зм≥в функц≥онуванн¤ демократичних систем.
—ловник найб≥льш уживаних терм≥н≥в.
ѕарламентська республ≥ка - форма державного правл≥нн¤, що характеризуЇтьс¤ такими ознаками: формуванн¤ ур¤ду за результатами парламентських вибор≥в, п≥дзв≥тн≥сть ур¤ду парламенту; обранн¤ президента парламентом, або спец≥альною колег≥Їю, створеноњ на основ≥ парламенту; в≥дсутн≥сть ч≥ткого под≥лу влади; нев≥дпов≥дальн≥сть президента за р≥шенн¤ вищих виконавчих орган≥в влади (наприклад: ≤тал≥¤, ѕортугал≥¤, ‘–Ќ).
ѕарламентсько-президентська республ≥ка - форма державного правл≥нн¤, що поЇднюЇ ознаки парламентськоњ та президентськоњ республ≥к. “аке поЇднанн¤ можливе в р≥зних комб≥нац≥¤х, проте, дозвол¤Ї визначати так≥ ун≥версальн≥ ознаки: сп≥льне формуванн¤ ур¤ду парламентом ≥ президентом; вибори президента всенародним голосуванн¤м; в≥дсутн≥сть ч≥ткого под≥лу влади (наприклад:”крањна, ‘≥нл¤нд≥¤, ‘ранц≥¤).
ѕредставницька демократ≥¤ - система взаЇмод≥њ м≥ж державною владою ≥ громад¤нами, що характеризуЇтьс¤ участю громад¤н в процес≥ формуванн¤ владних структур, п≥дзв≥тн≥стю влади громад¤нам, та широким залученн¤м громад¤н до пол≥тичного процесу.
ѕрезидентська республ≥ка - форма державного правл≥нн¤, що характеризуЇтьс¤ такими ознаками: формуванн¤ ур¤ду президентом; п≥дзв≥тн≥сть ур¤ду президенту; всенародн≥ вибори президента; максимально ч≥ткий под≥л влади, в≥дпов≥дальн≥сть президента за р≥шенн¤ вищих виконавчих орган≥в влади (наприклад: Ѕразил≥¤, ћексика, —Ўј).
ѕр¤ма демократ≥¤ - механ≥зм виробленн¤ державних р≥шень безпосередньо громад¤нами. Ќайв≥дом≥ш≥ приклади ≥снуванн¤ пр¤моњ демократ≥њ демонстрували стародавн≥ грецьк≥ м≥ста-пол≥си. ¬ умовах представницькоњ демократ≥њ репрезентована ≥нститутами плеб≥сцит≥в та референдум≥в.
—истема стримувань ≥ противаг - механ≥зм взаЇмод≥њ ≥ взаЇмоконтролю вищих орган≥в державноњ влади в демократичних державах. ћоже включати так≥ складов≥: право вето, право розпуску парламенту главою держави за певних передбачених законом обставин, ≥мп≥чмент ,процедури формуванн¤ та зв≥туванн¤ ур¤ду, конституц≥йний нагл¤д, тощо.
ѕитанн¤ дл¤ самоконтролю
1. „им визначаЇтьс¤ форма державного правл≥нн¤ ?
2. як≥ ознаки притаманн≥ демократичному пол≥тичному режиму ?
3. як розпод≥л¤ютьс¤ повноваженн¤ м≥ж субТЇктами влади в дуал≥стичних монарх≥¤х ?
4. як≥ риси притаманн≥ президентським республ≥кам ?
5. як≥ ¬и знаЇте способи формуванн¤ ур¤д≥в в парламентських республ≥ках ?
6. Ќа ¤к≥ р≥зновиди под≥л¤ютьс¤ концепц≥њ демократ≥њ ?
Ћ≥тература
1. јренд ’. ƒжерела тотал≥таризму. Ц ., 2002.
2. Ѕ≥лоус ј. ѕол≥тико-правов≥ системи:св≥т ≥ ”крањна. Ќавч. пос≥бник. .: јћ”ѕѕ, 1997.
3. √авриш —. ѕарламентаризм на чол≥ сусп≥льного прогресу // ¬≥че. Ц 2001 - є7.
4. √аджнев . “отал≥таризм как феномен ’’ века // ¬опросы философии. Ц 1992 - є2.
5. √альчинський ј. ≥нець тотал≥тарного соц≥ал≥зму. ўо дал≥? ., 1996.
6. ƒаль –. ќ демократии ћ.: јспект ѕресс, 2000.
7. ƒавимука —., олод≥й.ј., ужелю ё.,’арченко ¬. ѕол≥тичн≥ режими сучасност≥ та перех≥д до демократ≥њ. Ц Ћьв≥в, 1999.
8. ƒреваль ё. ѕарламент ≥ парламентаризм: уроки ≥ перспективи // ¬≥че. Ц 1999. - є11.
9. аменска¤ √. √енезис идей демократии // —оцис. Ц 1994. -є4.
10. ульчицький —. ≤сторичне м≥сце рад¤нського комун≥зму // —учасн≥сть Ц 1999-є6.
11. Ћазоренко ќ.¬., Ћазоренко ќ.ќ. “еор≥¤ пол≥толог≥њ. Ц ., 1996.
12. Ћейпхард ј. ћногосоставные общества и демократические режимы // ѕолис. Ц 1992. є1-2, є3
13. ћигран¤н ј. »стори¤ теории демократии / Ћекции по политологии. “.1. Ц “аллинн, 1991.
14. ќснови пол≥толог≥њ / «а ред. ’арченка ¬., олод≥й ј., лиманськоњ Ћ. „. ≤≤. Ћьв≥в, 1994.
15. ѕ≥ча ¬.ћ., ’ома Ќ.ћ. ѕол≥толог≥¤. онспект лекц≥й. ., 1999.
16. ѕол≥толог≥¤ /«а ред. Ѕабк≥ноњ ќ. - ., 1998.
17. ѕол≥толог≥¤ /«а ред. атеренчука Ѕ., √етьманчука ћ. Ц Ћьв≥в 2000.
18. ѕол≥толог≥¤ /«а ред. олод≥й ј. - .: ≈льга, Ќ≥ка-÷ентр, 2003.